ДЖОН ВІНЧЕСТЕР

Джон Вінчестер -  можливо один з небагатьох персонажей, дії якого, думки та вчинки, не відзначаються так би мовити особливою однозначністю. На все в його житті можна подивитися з різних сторін, і ці  сторони будуть показувати завжди зовсім різних людей. З одного боку хтось може сказати, що за батько втягує своїх дітей в світ містики, кошмарів, монстрів, одним словом у зло? А я відповім, можливо той, хто не хоче бути в тому світі один, або той хто хоче навчити синів жити з реальністю і перемагати її, або той кого мучить совість і для кого помста стає останньою надією на утихомирення. А його спосіб виховання дітей? Він занатто тиснув чи вчив їх дисцепліни, він забагато накладав на них обов'язків чи привчав відповідальності та самостійності, він був різкий чи хотів бачити їх виносливими, він не довіряв їм чи хотів оберегти ? Можливо це і ідеалізація. Оце або. Джон не мав бути тільки однією з цих граней. Тай не повинен був. Він був коктейлем турботи та вимогливості, віддаленості та захисту. І хіба ми можемо його судити чи попрікати його за це? Адже хіба міг знати маленький хлопчик, який щасливо дивився "Касобланку" з люблячими батьками, що його чекає таке життя? Втрата батька, одинокість, війна, хвилина перериву з коханою дружиною та крихітними дітьми, за яку було так дорого заплачено, а потім катання на машині в пошуках того чого можеш так і не знайти, і це аж до смерті. Жахливої та його не вартої смерті. Бути вбитим тим, кого ти ненавидів скоро ціле своє життя. Хоча з іншого боку, то що він дозволив саме йому, Азазелю, забрати свою душу, щоб врятувати життя Діна, говорить багато про що. А саме про його справжню  сутність. Не те що він був ладен померти з Азазелем в своєму тілі, але саме цей момент. Для ДІна звісно ж цей вчинок батька став справжньою несподіванкою. Я і досі з жахом згадую момент про сонне зілля, як він своєму кошмару доказує яким егоїстом був його батько. Але потім одразу згадую момент як брати зустрілися зі своїм дідом і Дін розповідає, яким героєм все ж таки був Джон Вінчестер. Хотіла б я аби Джон якимось чином почув це. Він сам казав , що не хоче бути для синів хорошим другом, але ідеальним батьком, але думаю він хотів би почути що його сини гордяться ним. Гордіться і ви, читачі, своїми батьками та рідними, кажіть їм це, не відкладайте на потім. Адже це потім, воно таке безкінечне, що ми можем його і не дочекатися.